В Кадубівській громаді існував струнний оркестр, який складався з мандолін, гітар, контрабаса і акордеона.
«Моя дочко убога та бурею гнана, невтішна, ось каміння твої покладу в малахіті, основи ж твої закладу із сапфірів!.. і спокій глибокий настане синам твоїм!» Ісаї 54:11,13.
Історія написана на основі магнітофонних записів, які були зроблені у 1966 році, при зустрічі з піонерами Церкви Адвентистів сьомого дня у селі Кадубівці Чернівецької області. Всі вони сьогодні спочивають у Господі, але записи, як цінна згадка про їхнє життя та діяльність ще зберігається. Також брат Іван Васильович Марусик, який у 2009 році спочив у Господі, багато розповідав про минуле Кадубівської громади. Також автор із власного досвіду і переживань в житті Церкви, знайомий з її історією протягом 60 років і тому пригадав і описав пережиті події.
Звичайно, багато подій з історії тут не описано, оскільки вона була б надто довгою; але в ній записане основне і потрібне для пам’яті майбутнім поколінням. Історію також потрібно знати, тому що незабаром, мабуть, вона може повторитися, та ще й з труднощами, яких ми не можемо знати. Історія повинна нас навчати і готувати до майбутнього.
«І будеш пам’ятати всю дорогу, що Господь Бог Твій вів тебе нею в пустині…» (Повт. Зак. 8:2)… вже 90 років.
Благословенний Бог, Отець Господа нашого Ісуса Христа, що через Сина Свого і Духа Святого передбачив і використовував різні можливості і нагоди в житті людей, щоб спрямувати їх на дорогу спасіння.
Одного разу зібралися люди на ярмарку в місті Заставна. З усіх навколишніх сіл прийшли сюди, хто купити, хто продати, а хто просто подивитись. Були там також мешканці села Малий Кучурівта Кадубівці (серед яких були і перші адвентисти).
Попри справи торгові, почалася розмова про Бога і правдиву євангельську віру. Результатом таких зустрічей стало те, що біблійна істина поширилася з території села Малий Кучурів до Кадубівців. Сталося це у 1921 році.
Вже у 1922 році у селі Кадубівці відбулося перше водне хрещення, де 25 дорогих душ уклали завіт з Богом. Серед них було троє рідних братів: Іван, Степан та Олександр Андрусяки. Також хрещення прийняли Василь Марусик, Іван Гандабура та інші.
Перші проповідники, які приходили в село проводити служіння та нести вістку Євангелія були: Орищук, Якубович, Балан, Дарій, Битий.
Балан був начальником поліції (жандармерії), а Якубович, як книгоноша, ходив від села до села, пропонуючи людям книги. Якось в одному селищі молодого книгоношу заарештував начальник поліції і привів його у канцелярію (як виглядали румунські жандарми можна бачити на фото).
– Що ти там носиш, які книги? Хто дав тобі право? – посипалися питання від шефа поліції.
Якубович мав дозвіл від видавництва, і начальник поліції наказав викласти і показати всі книги. Розглядаючи їх, він почав розпитувати:
– Скільки тобі платять за одну душу, хоч тисяч десять?
– Що там десять тисяч, Бог дає вічне життя… «Але, як написано: Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» (1 Кор. 2:9).
– А скільки би я одержував у вас?
– Вам спочатку доручили б продавати книги, а там, можливо, вас би заарештували, як ви мене, а може ще й побили б, а потім ще подивились би, чи ви зможете бути пастором?…
– Ну нічого, я тобі допоможу.
І покликав усіх жандармів, щоб купили по одній книжці. І поки вони купляли, то начальник вкрав одну книгу. Це була «Дорога до Христа».
Читаючи її вдома, він був дуже зворушений, і відчуваючи внутрішнє спонукання, врешті-решт прийшов на зібрання. Пізніше він став відомим на Буковині проповідником і часто розповідав свій досвід навернення, як пізнав Ісуса Христа через вкрадену книгу. Це був брат Балан.
У 1922 році першим пресвітером у групі новохрещених був обраний брат Олександр Андрусяк, який звершував дане служіння до 1925 року. В 1930 році він помер від кишкової непрохідності. Похований у місті Чернівці.
Розповідають, що він бачив сон від Бога, відкриття про те, що його сім’я не устоїть і зійде з дороги правди, що згодом підтвердилося очевидцями.
Старші брати розповідали про його запопадливість у справі Божій та переживання за окремих членів групи, особливо при зустрічі Господнього дня – суботи. Він особисто кожного заохочував вчасно зустрічати день суботній.
Ще до будівництва Молитовного Дому, саме в його будинку спочатку проповідувалося Євангельське слово і приїздив проповідник Орищук.
Румунська влада теж завдавала багато переживань адвентистам, оскільки священики були проти їхніх зібрань, і часто посилали жандармів.
Одного разу, коли проповідував брат Орищук, на зібрання прийшов жандарм з великою вівчаркою, заарештував його і повів до канцелярії. По дорозі вони зустріли жінку, яка випасала овець. Ця собака накинулася на вівцю і загризла її. Тоді брат Орищук каже до жандарма: «Ось ти ведеш свідка проти себе, про те, що сталося». А жандарм відповів: «Справді я бачу, що Бог вже мене карає, тож тепер іди, куди знаєш…», і відпустив його. Прийшовши до братів, брат Орищук розповів, як його відпустили і всі разом дякували Богові за цей чудовий досвід визволення.
У 1927 році пресвітером був обраний брат Олександр Гандабура. Цього ж року в селі Кадубівці по вулиці Веренчанській був збудований Дім Молитви.
Брат Сташко віддав для громади ділянку землі під будівництво Дому Молитви з умовою, що під тим дахом буде збудовано і йому дві кімнати для проживання. Брати охоче погодилися на це і почали жертвувати на будівництво кошти. Першими пожертвували брати із церковного комітету, вони продали корови, які були годувальницями для їхніх сімей. Одна корова коштувала 900 леїв (румунські гроші), а для того щоб придбати бляху для покриття даху, необхідно було 50 тисяч леїв. Бог благословив їх у цій справі таким чином, що вони змогли знайти необхідні фінансові ресурси для будівництва, хоч всі були не надто матеріально забезпечені.
Іван Гандабура розповідав, що було нелегко, але він бачив керівництво Боже і говорив: «Це Бог нам збудував цей Дім Молитви». Восени 1927 року громада перейшла до нового Молитовного Будинку і почали проводити там богослужіння.
Брат Іван Гандабура розповідав, як приїздили брати проповідники Орищук і Битий для того, щоб звершувати Вечерю Господню. Тоді була тільки залізниця через село Веренчанка, а звідти треба було йти пішки через поле до Кадубівців. В той час, коли вони приїхали, була сильна злива, і вода сильно йшла на долині в селі, так, що необхідно було вбрід переходити і один брат перевозив їх запряженою кіньми підводою. Зібрання вже чекало, і коли побачили їх, то здивовано запитали: «Як ви в таку негоду прийшли?», бо вже дехто думали, що вони не прийдуть. А проповідники відповіли: «Хіба би вогонь з неба спалив нас, щоб ми не прийшли». Ця Вечеря відбулася у приватному будинку, бо в новий Будинок Молитви ще боялися увійти і тільки вночі показали приміщення проповідникам. До осені 1927 року через брата Якубовича вдалося отримати дозвіл на відкриття Дому Молитви та проведення богослужінь. На той час Вечерю Господню здійснювали не так, як зараз. Виноградного соку тоді не було, а робили таке вино із родзинок (ізюму). Варили його із чистою водою і так виготовляли вино для Вечері Господньої
Одного разу прийшов проповідник Орищук до брата Олександра Андрусяка, оскільки в його домі відбувалися зібрання. Туди ж прийшов жандарм та побачивши брата Орищука, чекав до кінця зібрання, щоб його заарештувати, проте брати у громаді зрозуміли його задум. Тоді Олександр Андрусяк шепнув до кількох молодих братів, щоб залишилися після зібрання. І коли більшість членів громади розійшлися по домівках, жандарм підійшов до брата Орищука, щоб заарештувати і наказав йти за ним. Але, як розповідав мені Іван Гандабура, «Ми обступили того жандарма і сказали: «Він є наш гість і ти його не візьмеш, не маєш права». Та жандарм не відступав і все таки хотів його заарештувати. І тоді брати пригрозили: «Ми зараз тебе зв’яжемо, ми перше носили зброю як ти». І жандарм відступив від свого задуму… Брат Іван розповідав: «Ми були на війні (1914 року), і, як загартовані воїни, зовсім не боялись жандармів…».
Старші брати розповідали, що існував закон, відповідно до якого, ніхто не мав права заарештувати вашого гостя у вашій хаті. Так проповідник Орищук в той день не був заарештований. Це відбулося десь в період між 1925-1926 роками.
Ще розповідав брат Іван Гандабура, що в цих роках приїздив із Франції брат Нусбаум, котрий провідував про здоровий спосіб життя, правильне харчування і про шкідливість вживання м’яса. Він проводив семінар у Чернівцях з нашими братами керівниками.
Недавно була отримана інформація, що брат Нусбаум був на прийомі у Йосипа Віссаріоновича Сталіна, де протягом кількох годин розповідав йому Євангельську правду, але той не прийняв.
Проповідуючи, брат Орищук прийшов у село Зеленів, Кіцманського району. Там православні священики найняли і підмовили негідних людей, які вбили брата Орищука. Так замовк вірний Божий свідок, але справа проповіді Євангелія просувалася вперед, аж до нашого часу.
«Дуже тяжко адвентистська родина на Буковині перенесла смерть активного місіонера і першого свого проповідника (рукопокладений у 1929 р.) Георгія Орищука із села Банилова Підгірного, котрого багато разів затримували жандарми під час відвідин громад. 20 січня 1932 року за намовлянням духовенства, фанатичні, одержимі демонами люди його вбили. Однак мученицька смерть пастора і пролита ним кров стали євангельським насінням, яке принесло багатий урожай душ для Царства Небесного. Тому сатана, за посередництвом своїх агентів, застосовував усе більш жорстокі методи боротьби з Церквою та її послідовниками» (М. Жукалюк, Крізь бурі, шторми, лихоліття, с. 262-263).
Часто переносили терпіння і переслідування наші брати-початківці, піонери Кадубівської громади. Одного разу прийшли жандарми і всіх чоловіків заарештували просто на богослужінні в суботній день і закрили у в’язницю. А їхні дружини прийшли під канцелярію, де була в’язниця, сиділи і співали, а люди йшли і дивилися на те. Тоді прийшли жандарми і почали розганяти жінок додому, але ті відмовилися, сказавши: «Ми нікуди не підемо, де наші чоловіки, там і ми будемо». Після цього чоловіків випустили і вони разом зі своїми дружинами пішли додому.
Одного разу прийшов жандарм із собакою (вівчаркою) в зібрання і брати поскаржились одному начальникові поліції, котрий був українець і захищав своїх, навіть віруючих. Далі, як розповідав брат Іван, начальник викликав того жандарма і «як дав йому школи, так більше зовсім не приходив», ні з собакою, ні сам.
Перший похорон Бог теж використав для Своєї слави та успіху справи спасіння для багатьох. А відбувалося це так. Померла одна сестра, що жила недалеко від православного храму. В п’ятницю зібралися люди, прийшли служителі і почали проводити похоронне служіння. І коли тіло винесли з дому, прийшли жандарми, послані від священика і суворо заборонили хоронити. Тоді був присутній брат проповідник Л. Балан. Після деяких роздумувань і молитов, брати вирішили розійтися і готуватися до зустрічі суботнього дня. А господар не приймав назад до хати мерця. Коли настав вечір, то жандарми змушені були цілу ніч сторожувати біля мерця. А поголоска про це розповсюдилася по всьому селі і людям було цікаво, що з того вийде. В суботу вранці прийшли посланці від влади з дозволом на похорони, і сказали, щоб громада йшла хоронити, але брати відповіли, що «в суботу ми нікого не хоронимо».
– А коли будете хоронити?
– Завтра, тобто в неділю, о 12 годині (саме тоді, коли люди виходять з православного храму).
А вночі жандарми знову мусили чергувати біля мерця.
В неділю, люди зацікавлені цими подіями, прямо з храму прийшли на похорон, який було призупинено ще в п’ятницю. Проповідник Л. Балан та інші проповідували дві з половиною години, а потім ще на цвинтарі продовжили проповідь і багато людей слухали і зрозуміли правду. Після такої події до адвентистської Церкви навернулися багато людей, які прийняли вістку спасіння. На той час громада у Кадубівцях налічувала 60 членів церкви.
Наші попередники дбали про молодь, дітей і виховували їх у правді біблійній. Діти знали напам’ять цілі розділи із Біблії, наприклад, 1 розділ книги пророка Ісаї, псалми і окремі вірші із Біблії. Знали поезії на пам’ять і співали пісні. Бувало, що суботнього дня керівник молоді (на той час був Іван Андрусяк), готував з дітьми програму і виходили до людей, які займалися польовими роботами. Таким чином, вони суботнього дня мали можливість побувати на природі і доносити людям вістку Божу, а люди охоче слухали їх, відкладаючи свої справи.
Книгоноші, яких в той час називали колпортери, теж працювали. Брати Іван Андрусяк, Іван Воєвідко та інші ходили по всіх навколишніх селах і пропонували людям книги: Біблії, «Велику боротьбу», «Дорогу до Христа» та інші. Хоч книги на той час були недешеві, все ж деякі люди купляли; інші говорили, що їм приснився сон, що прийдуть люди і принесуть їм книги, але було багато і таких, що не приймали колпортерів та вістку, яку вони несли і виганяли їх. Бувало що і жандарми заарештовували, та все ж таки вони проходили інші села і продовжували справу євангелізації.
Пізніше пресвітером був обраний Степан Андрусяк. Він був людиною освіченою, знав багато мов і добре проповідував Євангеліє. Від нього пізнав Євангельську правду брат Микола Вовк, який пізніше став відомим на Буковині проповідником та проживав у Чернівцях. Микола Лук’янович неодноразово приїздив у нашу громаду, його проповіді були натхненні, гарячі, підкріплені досвідами особистими та інших людей. Він особисто, ще в 60-х роках сам розповідав, як пізнав правду від Степана Андрусяка.
Десь близько 1930-го року, Степан Андрусяк, Василь Вікірюк та ще кілька братів поїхали у Канаду. Через три роки повернулися назад і служіння пресвітера знову звершував Степан Андрусяк. Проте, після повернення його робота пішла в упадок, бо проявив нечесність, оскільки не передав довірені йому гроші з Канади від Василя Вікірюка, котрий передав їх своїй дружині через нього. І пізніше ця річ стала явною. Наслідки цього прокляття прийшли незадовго, а Степан Андрусяк покинув правду та адвентистську Церкву.
Крім того, інші вчинки братів мали певні наслідки у житті громади. Брати, котрі приїхали з Канади, вирішили вигідно (недорого) купити землю в Молдові, а разом з тим хотіли організувати у тій місцевості проповідь біблійної істини та утворити громаду. І вони вирішили виїхати з Кадубівців.
У 1935 році брати із сім’ями (виїхало 5 сімей): Іван Гандабура, Іван Андрусяк, Петро Андрусяк та інші поїхали у місто Бєльці на постійне місце проживання, а пізніше приїздили в гості до рідних місць. А в Молдові продовжували роботу євангелізації до глибокої старості. Після них цю роботу продовжили їхні діти, серед яких відомі проповідники Василь Андрусяк та Гандабура, син Іванів, які залишилися у Молдові.
Варто відзначити, що в історії адвентистської Церкви села Кадубівці, такі від’їзди мали негативні наслідки, бо ті, хто залишилися, відзначали матеріальну сторону та вигоду братів, що виїхали в Бєльці. І після того настав упадок у громаді, від Церкви відійшли 25 членів (враховуючи тих, хто виїхав).
Деякі з них пізніше все-таки повернулися. Сестра Звоздецька, яка відійшла, а потім повернулася, розповідала свій досвід відступлення; як вона пішла назад до православної церкви, як совість її докоряла, оскільки вона знала, що там немає правдивого вчення. І коли вона так перед громадою розповідала, то всі плакали через гіркі досвіди, і вона каялася перед громадою і перед Богом. Але той удар відступлення довго відчувався у громаді.
У 1938 році пресвітером був обраний Іван Воєвідко, який здійснював дане служіння один рік. В 1939 році пресвітером був обраний молодий брат Іван Марусик. Рукопокладання звершував брат Олександр Попов, який останні роки проживав у Румунії. В той час приїздив ще до Кадубівців проповідник М. Манхен, котрий звершував обряд вінчання Івана Марусика та його нареченої.
У часи Другої світової війни Церква Божа переживала багато труднощів та випробувань. У 1941 році, коли почалася війна, віруючі були глибоко стурбовані, вони прагнули бути вірними перед Богом, просили у Нього мудрості і сили, постили по три дні, щоб їм було відкрито, як правильно чинити у такій ситуації. Пастирі і керівники Церкви перебували у досить складній ситуації, тому порадити комусь не йти на війну не могли, бо за часів сталінського комуністичного режиму правління не дозволялося говорити що-небудь про такі речі.
Тому кожний приймав рішення як йому підказував голос совісті. І багато братів відмовилися йти на фронт, а просили замінити на альтернативу. А альтернатива в той час була: Сибір, в’язниці, табори, розстріл, страшні, нелюдські умови перебування.
Іван Марусик розповідав, що йому сказали: «Ми вас розстріляємо, як зрадників батьківщини». А він відповів: «Якби я вам наперед не сказав, що мене на фронт не посилайте, бо вбивати не буду, то тоді, пішовши на фронт, не вбиваючи, я дійсно був би зрадником, але я вам кажу наперед, мене не посилайте на фронт, бо Заповідь Божа велить: «Не вбивай» – тому я не є зрадник». І після такої розмови брати: Іван Марусик, Петро Андрусяк, Георгій Воєвідко, – були засуджені і етаповані на Сибір у табори. Нелегко було їм там бути християнами, серед людей кримінального середовища, вульгарних, серед безбожних комуністів і безжалісних, жорстоких конвоїрів. Там ніхто ні з ким не рахувався, але Бог їх зберіг і дав сили все перенести: і холод і голод. Вони перед війною постили навіть по три дні, а в таборах Бог дав їм сили перенести голод, в той час, як інші тисячами гинули навколо них…
Одного разу, зимою, в суботній день, за те, що не хотіли працювати, їх роздягли і вигнали на високий штабель складених дров, щоб всі бачили тих «непокірних» суботників, що не хочуть працювати в суботу. А вони, бідні, тулились один до одного, щоб зігрітись; і коли крайній замерзав, то середній виходив на край. І так мінялися місцями кілька годин, поки прийшов начальник табору і заборонив тим конвоїрам, щоб такого більше не робили і дали їм свободу від праці у суботній день.
Як розповідав брат Дмитро Бабич, котрий теж був у в’язниці за те, що не йшов на фронт, він говорив: «Спочатку сильно погрожували, лякали, навіть вели на розстріл, заставляли копати собі ями, бували і постріли, але мимо них…». А потім лестили і обіцяли гарне майбутнє, гроші, роботу та інше, але вони не зваблювалися обіцянками, ані грошима. Проте після того їх поважали і довіряли, як вірним людям. А коли довіряли, то й прислухалися до свідчень про їхню віру. Навіть брали їх на свої квартири і довіряли їм певну роботу по дому, а дружини начальників пригощали їх як гостей, і це було досить дивно, як Бог влаштовував їх справи.
То були тяжкі роки. Політичні переміни мали руйнівний вплив на організацію Церкви. Проповідників було небагато, а тому вони рідко відвідували церкви, тож вся відповідальність за служіння та обряди у Церкві лягла на місцевих пресвітерів. Одним із таких, відданих служінню людей, був пресвітер громади Кадубівці Іван Марусик.
Вже після війни в наш район був направлений біблійний працівник, Георгій Клевчук, який жив у м. Заставна, і своїм служінням трохи полегшував працю пресвітерів.
Але влада винайшла нові способи псувати відносини між братами у Церкві. Через деяких працівників-проповідників владні структури провокували та примушували вірних братів, які не хотіли воювати, щоб вони написали «розписки покаяння» в тому, що вони помилялись, відмовляючись йти на війну… І деякі проповідники закликали братів, щоб вони такі розписки для влади написали, щоб не було неприємностей з боку держави та щоб не ускладнювати відношення з владними структурами. Але вірні Богу брати того не писали, вони не погодилися на таке. Проте, така ситуація стала вагомим аргументом для братів із реформаційного руху, осередок яких знаходився тоді у селі Чуньків, котрі звинувачували адвентистську Церкву у зв’язках з державними органами і самі не поділяли поглядів Церкви Адвентистів сьомого дня.
Іван Васильович Марусик був діючим пресвітером до 1969 року.
В 60-х роках минулого століття прийшов у Церкву молодий юнак Євстафій Григоряк. Він був людиною талановитою, освіченою, захоплювався читанням книжок, знав декілька мов; рідною для нього була румунська мова, бо він вчився у Румунії. Приїхавши на рідну землю, в Україну, тут повірив і швидко зростав у пізнанні правди. Читаючи та перекладаючи книги Духа Пророцтва, він відкрив для Церкви істини з книги Об’явлення Івана Богослова. Він був у добрих дружніх відносинах з проповідником Леоном Бєлінським, і мав багато літератури румунською мовою, якою охоче ділився з тими, хто цінував і захоплювався нею.
Євстафій Григоряк прийняв хрещення через брата Бєлінського. Далі проповідував і навчав молодь важливих істин пророцтв книг Відкриття та Даниїла, які були для всіх новими і захоплюючими істинами. Пізніше він став проповідником і успішно займався літературною та виховно-просвітницькою діяльністю. Фактично до нього Кадубівська громада мало знала про літературу, про книги Духа Пророцтва, за винятком деяких книг, зокрема «Дорога до Христа», «Велика боротьба» та «Досвіди і видіння» (рос. мовою). Звичайно, не кожен мав можливість придбати такі книги, бо на той час вони дорого коштували. Тому брат Григоряк організував переклад і перепис книг Духа Пророцтва, зокрема і «Свідчень для Церкви». Все це друкувалося на друкарських машинках, таємно, оскільки, державними законами така діяльність була заборонена. Тим не менше, розповсюдження друкованого слова було успішним. На служительських зустрічах всі служителі отримували нові, цікаві книги, в яких відкривалися дорогоцінні істини, і це було чудово.
Варто відзначити, що те світло, яке засяяло зі сторінок «Свідчень для Церкви», не було повністю зрозумілим для Церкви і часом виникали деякі суперечки; не все сприймалося як потрібні і важливі істини, як Боже світло. І ці процеси мали недобрі наслідки, які довго відчувалися у громаді, а ідеї неповної довіри до «Свідчень для Церкви» проклали собі дорогу в розумах деяких душ і до сьогодні. Євстафій Григоряк працював з 1969 до 1978 роки. На превеликий жаль, в кінці цього часу через певні гріховні справи він скомпрометував себе перед Церквою, і залишив діяльність проповідника.
За весь період його діяльності йому допомагали брати: Василь Кармазенюк, Василь Олійник, Петро Андрусяк, Віктор Воєвідко, Степан Марусик та інші брати і сестри.
Варто відзначити, що в той тоталітарно-комуністичний час умови роботи були надто складні. Всі віруючі перебували на обліку у КДБ (Комітет державної безпеки), за кожним слідкували, а особливо за проповідником. Щодня він був зобов’язаний бути присутнім на державній роботі, виконати норму, бо звільняли з роботи, особливо віруючих, а потім мали підстави судити за дармоїдство (рос. тунеядство), тобто життя за рахунок інших. Обмеження було цілковитим і все здійснювалося у повній конспірації. Необхідно було викроювати час для організації всієї справи, забезпечувати матеріалами друкарську справу; часто в небезпеці, через добрих людей, все діставати та доставляти кому що потрібно для літературної праці. Часто їздили у великі міста, щоб дістати необхідний матеріал для друку книг і матеріалів по суботній школі.
Уроки суботньої школи теж розмножувалися на друкарських машинках і їх необхідно було зробити вчасно, на кожний квартал без запізнень.
Суботня школа у громаді проводилася постійно, тільки в різний спосіб, залежно від зовнішніх та внутрішніх обставин, тобто від тиску державного та від служителів, а також можливостей членів громади. В найважчі комуністичні часи в нашій громаді суботня школа діяла і всі пристосовувалися до існуючих умов. Уроки друкувалися, хоч це було небезпечно, бо переслідували, шукали, конфісковували все, що тільки знаходили, а обшуки КДБ робили раптово, несподівано, вночі, а найчастіше удосвіта. Ось тому все треба було робити обережно.
За кожним віруючим були закріплені агенти КДБ, які слідкували, спостерігали і повинні були доносити все: коли пішов з дому, коли прийшов, куди, хто приїздив, коли від’їздив, хто зі сторонніх був, коли гасло і світилося світло, – все було під наглядом.
Уроків суботньої школи (лекцій, як їх називали) на громаду вистачало, друкували 70-80 примірників. Уроки були конкретні, зрозумілі, доступні, містили цитати із книг Духа Пророцтва. Всі знали пам’ятні вірші напам’ять і кожна примітка була за кимось закріплена, яку вивчали напам’ять або виразно читали. Уроки цінували, але весь час необхідно було пильнувати, оскільки в будь-який момент могли прийти вчителі зі школи, або представники влади з сільської ради, з району чи області. Як тільки хтось з’являвся із непроханих гостей, то все затихло: не звучало ні питань, ні відповідей, ні приміток, тільки виступаючий читав і пояснював уривки із Біблії. Не можна було навіть називати «суботня школа», а просто перша частина служіння і все.
Одного разу на суботню школу прийшов уповноважений з справ релігії з області, прізвище його Урічев. Він раптово з’явився у дверях, а ніхто ж не сподівався, високий такий, ростом близько двох метрів був. І в той момент зчинився шум, шурхотіння, бо всі ховали уроки під свою одежу, а він це зауважив, і, дочекавшись закінчення першої частини, він встав і сказав по-російськи: «Вы почему нарушаете советские законы? Кости будем ломать, железом раскаленным печь, если не будете исполнять советские законы!» І добряче пригрозивши, він від’їхав, а наступної суботи в громаді і далі проходила суботня школа.
У громаді був один загальний клас, а урок розділявся на дві частини, а саме повторення минулого уроку (10-15 хвилин), потім – вивчення нового матеріалу, де були ґрунтовне викладання уроку. Перед початком суботньої школи секретар зачитував звіт СШ: скільки було присутніх, відсутніх, скільки досліджували «бесіду» щоденно, скільки запізнень, якщо такі були.
Влада сильно тиснула і погрожувала керівникам, штрафували, знімали з реєстрації, тобто закривали зібрання. Різними способами хотіли знищити, закрити суботню школу і звести служіння до простого читання Біблії і слухання без пояснення прочитаного. Були деякі, так звані, брати-керівники, зареєстровані владою, які говорили, що не треба ніяких питань на суботній школі, ніби Генеральна Конференція вже 25 років як відмовилась від питань-відповідей, необхідно тільки розказати тему як проповідь і все… А були такі, які вважали некоректним, коли діти вчили пам’ятні вірші і розповідали разом із старшими, мовляв, не поважають старших, які не можуть так напам’ять вивчати. Із різними перешкодами і переживаннями зустрічалася Церква, але те, що Бог утверджує, воно залишається, не дивлячись на підступи та плани ворога.
Служба державної безпеки (КДБ) різними способами прагнула проникнути у внутрішні справи Церкви. Вони знаходили способи та здійснювали спроби шантажувати деяких членів Церкви або просто старались завербувати когось на свою службу. Кількох братів викликали нібито до військкомату. І коли брат приходив в комісаріат, там його вже чекали агенти служби і вели куди їм треба було; потім закривали в кабінеті, а ключ демонстративно клали до своєї кишені і починали допит, дві-три години… Спочатку роз’яснювали, просили, обіцяли гроші, а потім підвищували тон голосу і погрожували, а потім гримали кулаком по столі. А після всіх невдалих спроб завербувати, все ж таки відпускали з наказом нікому не розповідати хто і для чого викликав, і зобов’язували розписатись про нерозголошення даної інформації.
У Кадубівцях, наскільки відомо, не вдалося їм нікого завербувати, але в інших громадах, особливо у містах, це часто вдавалося і наслідки були вкрай тяжкі. Кадебісти таким чином проникали в таємниці життя громади: фінансові, літературні, організаційні, кадрово-служительські, а також дізнавались хто новий приходить до Церкви… Окрім того, державні органи вимагали подавати їм списки тих, хто вирішив прийняти водне хрещення і деякі служителі надавали такі списки представникам держорганів. І тоді новохрещених чекало багато проблем: їх виганяли з роботи, переслідували, переконували, погрожували, публічно ганьбили, але ті, хто дійсно повірив своєму Господу – все це переносив. Більшість служителів таких списків державі не надавали, а хрещення здійснювали таємно, вночі.
Електричне освітлення вже було в селі в кожному домі, за винятком Молитовного Будинку. Державні органи ніяк не хотіли дати дозвіл на під’єднання до мережі. Коли керівництво місцевої громади звернулося з проханням до керівництва села, бо від них все залежало, то голова колгоспу (на той час це був Підгірняк) сказав: «Поки я тут у вас – світла не буде». Тому ще довго у Молитовному Домі горіла гасова лампа. Вона, звичайно, не дуже ясно світила, проте в серцях тих, хто збирався там, ясно сяяло світло правди Євангелії.
Минув час і Бог вирішив це питання по-іншому, ніж люди; було приєднане електропостачання, і то ще за життя голови колгоспу, більше того, був збудований новий Молитовний Дім.
Багато наших братів і сестер були вигнані з музичних шкіл, з технікумів, з університетів. Мені розповідав син брата Дмитра Бабича – Петро. Він добре вчився на фізико-математичному факультеті; його викликали в деканат і сказали, що будуть занижувати оцінки і виженуть з університету, тому що, як сказав декан: «Я не можу собі уявити, як ти, майбутній вчитель, фізмат – віруючий у Бога? Це мені не вкладається у голові!» А потім Петра виключили зі студентських лав…
В 1970-х роках влаштували диспут між адвентистами та вчителями у школі. Тоді ще був проповідником Євстафій Григоряк. І коли почали наводити аргументи на захист своєї точки зору, то вчителі після того вже більше не хотіли таких диспутів, бо не бачили в тому «смислу», хоч просто не могли виступати про Істини.
У той час всі служителі в громаді і керівники повинні були зареєструватися у державних органах, про що їм видавалися відповідні довідки. Але таку довідку, як правило, видавали лише після того, як служитель погоджувався із певними умовами та вимогами державних органів, наприклад: щоб діти не були присутні на зібраннях в суботу, щоб не було суботньої школи (питань-відповідей) тощо. А коли служителі не погоджувалися із такими умовами, то їм просто забороняли служити. Тому громада змушена була якимось чином знаходити вихід з глухого кута: подавали на реєстрацію інших, старших за віком братів, які були вірні і шановані, але неграмотні або малограмотні; саме вони у присутності державних представників змушені були читати цитати із Біблії, хоч їм це давалось нелегко.
Такі старші брати добре розуміли обставини і не заважали молодим служителям просувати справу Божу. А між ними були: Василь Калинчук, Маріан Георгійович, Іван Марусик Іван; саме ці брати перебували на реєстрації, а служіння здійснювали ті, хто міг.
Ще перед Другою світовою війною у громаді був організований церковний хор. Диригентом тоді був Іван Вельгуш. Всі дуже раділи і цінували служіння хору і часто говорили: «Як гарно співає хор тут, а як на небі хор буде співати!».
Розвивалися і вчилися всі разом: і диригент і хористи, бо спеціалізованих музичних шкіл ніхто не закінчував. Самі вивчали ноти, купили німецькі і румунські нотники, і багато пісень перекладали на рідну мову.
Пізніше, після війни (1948 рік) диригентом став Петро Андрусяк. Він теж не мав музичної освіти, але вивчивши музичну грамоту, успішно навчався сам та навчав хор, до того ж ще й складних хорових пісень. Треба відзначити, як терпеливо відносились хористи до нього, ніхто не виявляв незадоволення, поки він зміг заграти потрібну ноту на скрипці, яка тоді була помічником у навчанні. Всі вчились вечорами, при гасовій лампі, яка гасла від присутності багатьох людей та нестачі кисню у кімнаті. Кожний хорист запрошував до себе додому і разом, до півночі, вчилися гарно співати.
В 1953 році було придбано стару фісгармонію (Фісгармонія — язичковий пневматичний клавішний музичний інструмент, звуки видобуваються коливаннями металевих язичків, що приводяться в рух струменем повітря, яке накачується двома ножними педалями. Звучання фісгармонії нагадує орган.)
Такий музичний інструмент супроводжував музикою спів громади при служінні і допомагав розучувати партитури хору. Петро Васильович дуже швидко оволодів даним інструментом і по нотах виконував усі пісні.
В 1980-х роках з хором займався диригент Віктор Іванович Воєвідко. Вивчивши багато нових складних пісень, реформував текстову частину репертуару і в 1987 році новий репертуар був введений для служіння.
В останні десятиріччя було підготовлено багато молодих диригентів, котрі допомагали у хоровій роботі, а потім і самі були вибрані на служіння, серед них брати Василь та Іван Олійник, Оксана Лавренюк (Воєвідко), Андрій Воєвідко, Наталія Кармазенюк (Глушківська).
Протягом періоду існування хору жодне весілля чи урочисте служіння, а також похорони не обходилися без служіння хору.
З 1969 по 1972 роки в Кадубівській громаді існував струнний оркестр, який складався з мандолін, гітар, контрабаса і акордеона. Музика такого оркестру приваблювала багатьох та надихала славити Бога.
У 1973 році був організований духовий оркестр. Перший раз грали на похороні сестри Василини Вікірюк у квітні 1974 року. Після 20 років естрадна музика якось витіснила духову і оркестр перестав існувати, проте є сподівання, що з Божою допомогою він відродиться і знову зазвучить.
У 1981 році Церкву відвідував, десь протягом півтора року (щоправда не кожної суботи), Іван Костянтинович Демитріу. Після тяжких переживань, пов’язаних з минулими подіями у справі Євстафія Григоряка, Іван Костянтинович трохи поповнював потреби громади.
А в 1982 році був направлений до Кадубівців відомий проповідник Микола Леонтійович Котирло. Цього ж року було відзначено 60-річчя громади і були присутні деякі піонери-засновники; на той час ще жив старенький Іван Юрійович Андрусяк і приїздив у гості.
Котирло М. Л. працював у громаді до 1989 року. За період його служіння багато людей приходили в Церкву, любили слухати проповіді брата, які характеризувалися ясністю викладення істин і закликом та пересторогою про насування кризи, «образу звіра» і декрету про недільний день. Він добре орієнтувався у книгах Духа Пророцтва і у проповідях приводив цитати з книг, особливо «Свідчення для Церкви», «Велика боротьба» та «Досвіди і видіння». Його проповіді були простими, не філософськими і люди дуже любили його слухати. За весь період його служіння помічником для нього був Віктор Іванович Воєвідко.
Одного разу на зустрічі служителів у м. Чернівці в Буковинській конференції було оголошено про те, що є спонсори, які можуть допомогти у будівництві Молитовного Дому. Повернувшись додому, розповів про це в громаді, підкресливши аварійний стан старого Молитовного будинку. І після цього брати серйозно задумалися про нове приміщення, а зваживши всі можливості, вирішили починати будівництво.
На 1990 рік пресвітером був обраний Олександр Дмитрович Глушківський і в наступному році продовжував духовну працю у громаді. Протягом цього часу навернулися багато молодих людей, було хрещено 15 чоловік.
13 липня 1993 року почали будувати новий Молитовний будинок. Спочатку був вибраний будівельний комітет, котрий очолював Олександр Глушківський до 4 вересня того ж року. Потім під керівництвом Степана Марусика та Володимира Пушкаша закінчили зведення стін дому. Працювали всі дружно, особливо молодь, про що зафіксовано на численних фотографіях.
Засоби жертвували кожен по своїй спроможності, трохи допомагали спонсори, але основні ресурси, фінансові і матеріальні – за рахунок громади.
В кінці 1993 року у громаду був направлений проповідник Іван Титович Якубчак. Він подав ідею про обрання двох пресвітерів у громаді. Хоч сам був переведений служити у іншу громаду, але його ідея про двох пресвітерів здійснилася при Манолію Миколайовичу Кучурівському. Це було у 1994 році, коли були обрані два пресвітери: Степан Степанович Марусик та Володимир Ілліч Пушкаш.
Слід відзначити, що ідея про двох пресвітерів не виправдала себе, як показала потім практика життя, тому на 1996 рік був вибраний один пресвітер Степан Марусик.
16 вересня 1995 року відбулося посвячення нового Молитовного Дому за участю керівників адвентистської Церкви в Україні і Буковині: Михайла Мурги, Івана Черничка та інших братів.
Далі в громаді служив біблійний працівник Павло Кучурівський, районним проповідником тоді був Павло Кирилюк та Павло Козак.
В 1998 році у громаду був направлений проповідник Котирло Орест Миколайович, а в 1999 році він представив замість себе біблійного працівника Івана Герецуна. Пресвітером за період цих трьох служителів був брат Степан Марусик. А в кінці служіння Герецуна І. А. на 1999 рік був обраний пресвітером Віктор Воєвідко. Варто відзначити, що за період служіння Герецуна Івана Андрійовича громада переживала деякі труднощі…
На 2000 рік був обраний пресвітером Іван Олійник. Деякий час працював разом з Герецуном І. А., котрий у тому ж році був направлений у громаду Берегомет, а Іван Васильович, за рекомендацією Конференції, став у громаді біблійним працівником. А пресвітером на 2001 рік був обраний молодий брат Василь Лавренюк. Того ж року був переведений в нову групу селища Кострижівка. А через кілька місяців знову переведений в громаду Кадубівці на 2002 рік. Прослуживши три місяці в Кадубівцях Василь Лавренюк Радою Буковинської Конференції був направлений на служіння в громаду м. Вижниця.
Того ж року 2 березня були обрані два пресвітери: Степан Марусик і Андрій Воєвідко.
19 жовтня 2002 року відсвяткували 80-річчя громади Кадубівці.