Церква для нього – це струнка амія Христа з чітким порядком, дисципліною, субординацією, відповідальністю за справу Божу, з глибоким розумінням потреб своєї духовної пастви та глибокою щирою повагою та любов’ю до старших братів.
Ми звернулися до Валентини – доньки Федора Івановича, і вона пригадала і погодилася описати моменти його життя і духовної роботи. Представляємо вашій увазі цю розповідь: «Озираючись на прожите життя, бачу неймовірну велику Божу любов, яка буквально виливалася в житті нашої сім’ї і усього народу Божого. Я також бачу і велике Боже милосердя, і довготерпіння, і тільки із сльозами на очах дякую і славлю Бога за це.
Мої батьки Андрійчук Федір Іванович і Ганна Василівна поєднувалися законним шлюбом в 1949 році 13 червня в с. Шишковці Новоселицкого району Чернівецької області. І прожили в спільному шлюбі до 26 червня 2005 року, тобто до того моменту, коли не стало мого батька, а 8 жовтня 2005 року не стало і моєї мами.
Усе життя вони провели разом, і пішли з життя з різницею в три місяці, тому що з відходом папи для мами був загублений сенс її життя.
А перед смертю мій батько, Андрійчук Федір Іванович, попросив мене опублікувати те, що він записав на аудіо касетах задва місяці до своєї кончини, і описати хоча б деякі події адвентисткої церкви, по можливості ті проблеми та труднощі, які переживав адвентисткий народ у Чернівецькій області, та особисто нашої родини.
Особисто з його слів записано таке:
Пастор Андрійчук Ф.І., колишній старший проповідник в Чернівецькій області.
Працював 22 роки – підпільно під час гонінь атеїстичної Радянської влади.
12 років – офіційно обраний керівником в Чернівецькій області Церкви АСД: 3 рази по 4 роки на з’їздах.
3 роки працював при Українській Уніонній Конференції Церкви Адвентистів сьомого дня – ніс відповідальність по Україні за служіння у в’язницях.
І після 65 років вийшов на пенсію, хоча продовжував передавати Божу звістку народу.
У пенсійному віці працював районним пастором Кіцманського району Чернівецької області.
Потім продовжував працювати 2 роки пастором громади Чернівці-Роша.
І 1 рік – пресвітер Церкви АСД Чернівці-Центр».
Про все це далі більш детально:
У своєму житті Андрійчук Федір Іванович разом із дружиною пережили дуже важкі моменти на євангельській ниві, у великій історії Божого народу.
Федір Іванович – спадковий адвентист. У служінні завжди був добрим адміністратором. Церква для нього – це струнка амія Христа з чітким порядком, дисципліною, субординацією, відповідальністю за справу Божу, з глибоким розумінням потреб своєї духовної пастви та глибокою щирою повагою та любов’ю до старших братів. Він завжди дотримувався субординації по відношенню до вищого керівництва сам, і цього навчав і вимагав від служителів та членів церкви.
Великим авторитетом для Федора Івановича та одним із перших вчителів та наставників був проповідник Федір Васильович Мельник, рідний дядько по матері Федора Івановича.
Федір Іванович Андрійчук народився 7 травня 1929 року в сім’ї селянина Андрійчука Івана Якимовича та Олени Василівни у с.Шишківці Новоселицького району Чернівецької області. Дівоче прізвище Олени – Мельник. Олена Василівна – рідна сестра відомого серед адвентистів сьомого дня проповідника Федора Васильовича Мельника.
Розповідає Валентина Федорівна:
«Родина мого батька Федора Івановича – була велика: Іван Якимович та Олена Василівна виховували одинадцять дітей. Що народила моя бабуся, вона була мати героїня. Ось їх імена: Василь (1922-1995р.), Сергій (1924р., загинув на фронті 1944р.), Марія (1926-2011рр.), Федір (1929-2005рр.), Ганна (1932р.), Ілля ( 1934), Євгенія (1936), Лідія (1938), Володя (1940-1944), Зінаїда (1942), Сергій (1946-2003).
Моя мати – Ганна Василівна народилася в сім’ї Голій Василя Івановича (1904-1973рр.) та Ганни Михайлівни (1906-1964рр.), у сім’ї, де було п’ятеро дітей: Ілля (15.03.1928р.), Ганна (19.12.1930) , Олена (1936-1938р.), Семен (19.09.1938р.), Катерина (2.07.1941р.).
1920 року, коли моїй бабусі Олені Василівні було 16 років, а дідусеві Івану Якимовичу – 20 років, вони одружилися. Вони не були адвентистами в той час, бо звістка адвентистська в рік їхнього одруження ще не дійшла до їхнього села. Андрійчук Іван Якимовича (батько Федора) та Олена Василівна (мати) були православними.
І завдяки проханням старшого Андрійчука Івана Якимовича з 1927 р. став відвідувати богослужіння, а Олена Василівна приєдналися до них пізніше, але хрещення вони прийняли разом у 1928р. у селі Шилівці. Після прийняття Євангельської вістки подружжя Андрійчук Івана Якимовича та Олени Василівної, багато односельців почали наслідувати їхній приклад і йшли до Бога. І цього ж року прийняли хрещення батьки моєї мами Голій Василь Іванович та Ганна Михайлівна.
Батько Федора Андрійчук Іван Якимович був першим пресвітером у церкві АСД у селі Шишківці у 1929р. І довгі роки Іван Якимович виконував служіння пресвітера у цій громаді. І залишався на цьому служінні пресвітером до кінця своїх днів життя.
Син Федір закінчив 4 класи румунської школи, а потім ще 3 класи вже за радянської влади, і в сукупності він мав неповну середню освіту – 7 років. І з дитячих років хлопчик Федір допомагав своєму батькові Івану у служінні.
Під час війни Андрійчука Ф.І. мобілізували на фронт – у тилову частину. Через деякий час він служив в армії при офіцері в званні «капітан» і перекладав з російської на румунську мову в м. Ясси.
Через чотири місяці його відізвали з армії для заготовки хліба, який дуже був потрібний для фронту.
У 1947 році Федір Іванович Андрійчук прийняв водне хрещення і став членом церкви АСД с.Шишківці.
В 1949р. Андрійчук Ф.І. одружився у с. Шишківці на Голой Анні Василівні.
Моя мама Ганна Василівна стала для мого батька Федора Івановича вірною подругою в житті та служінні Господу. Вже тоді небесним Провидінням було передбачено, яка помічниця буде йому потрібна у служінні.
Одружившись, вони деякий час жили у Шишківцях, а потім переїжджають до м. Чернівців та поселяються за адресою вул. Українська, 3 у підвальчику, де жили сестри Федора Івановича – Андрійчук Марія Іванівна та Ганна Іванівна.
Через деякий час в кінці 1949р. Федора забирають до лав Радянської Армії. Служив на Далекому Сході в Сахаліні. Телефоном туди зв’язку не було. Листи надходили за півтора-два місяці поле відправлення. Батько отримував листи і розумів, що події в них 1.5 – 2-х місячної давності. І сьогодні все може бути не так.
Андрійчук Ф.І. у лавах Радянської Армії, жодного разу за більше як 4 роки служби в армії не порушив святість суботнього дня та закон Божий.
Ганна Василівна Андрійчук жила із сестрами чоловіка доти, доки її чоловік Федір не повернувся з армії. У цей час вона працює бухгалтером на взуттєвій фабриці.
У 1953 р. Андрійчук Ф.І. повертається з армії, якийсь час працює на меблевій фабриці та активно входить у духовну роботу. Керівництво конференції посилає його звершувати служіння в різні групи та громади Хотинського, Новоселицького, Кельменецького та Сокирянського районів. Дуже часто доводилося йти пішки, діставатися ночами.
Федір Іванович розповідав, що одного разу, коли йому треба було за дорученням конференції їхати до Кельменецького та Сокирянського районів, йому не було у що взутися, бо і туфлі та черевики стали непридатними. А треба було йти та виконувати доручене завдання.
Купувати нове взуття не було грошей. Тоді він почав уважно розглядати своє взуття і побачив, що лівий черевик ще виглядав непогано, і його можна було одягнути і якось у ньому йти. Принаймні підошва була ціла, і зверху вигляд був прийнятним. Після цього він узяв до рук туфлі. О, яка була радість: саме правий туфель ще можна було одягнути, бо у лівого підошва зносилася і взагалі відвалилася, а у правого – якщо біля пальців підв’язати мотузкою, то ще йти можна. І Федір одягнув на одну ногу черевик, а на іншу туфель, підв’язавши підошву туфлі мотузкою, і так він пішов виконувати доручену йому справу Божу.
Нема в що одягнутися і що взути, головне було виконати доручену справу. Можливо, хтось може подумати, навіщо згадувати такі дрібниці? Але сьогодні, коли щодо церкви ми маємо цілковиту свободу, коли люди живуть матеріально в рази краще, ніж після війни, коли є кілька пар взуття і змін одягу, як часто ми шукаємо привід, щоб не піти в п’ятницю на богослужіння, щоб не піти розносити літературу тощо. Можливо тому й треба писати про такі дрібниці, як Федір йшов селами виконувати доручення вищих братів, незважаючи на те, що на одній нозі – туфель, а на іншій – черевик.
Мій батько, Андрійчук Федір, як уже згадувалося, прийшов із лав радянської армії у 1953 році. І 30 жовтня 1954 року (як тоді говорили – на жовтневі свята) – у родині Федора та Ганни народилася дочка, яку назвали Валентина (йдеться про мене).
Тоді, після війни, ще довгий час пастори, виконуючи служіння в громадах, мали обов’язково працювати на державній роботі. Тому батько Андрійчук Ф.І., здійснюючи служіння у конференції, змушений був працювати і на державній роботі.
У 1955 р. Чернівецьку область відвідали, новий голова ВСАСДу С.П.Кулижський та керівник Церкви АСД в Україні Ф.В.Мельник (рідний дядько мого отця, перший духовний наставник та його вчитель). Саме вони офіційно закликали Андрійчука Ф.І. на духовну працю. Спочатку це було служіння пробного біблійного працівника як у Чернівецькій церкві АСД, а також він виконував доручення керівництва церкви Чернівецької області, проповідуючи Слово Боже. Це були найважчі роки тоталітарного режиму. Церква АСД пішла до підпілля. Влада люто переслідувала АСД.
І, незважаючи на всі труднощі, церква не лише зростала, а й проводила велику євангельську роботу, використовуючи для цього весільні урочистості та похоронні служіння. Саме сюди приходили люди світу, знаючи, що влада не могла їм це заборонити.
1958-1959 роки – це пік гонінь. Багатьох віруючих звільняють із роботи. Спочатку звільняють Андрійчука Ф. із роботи. Потім звільняють і маму, Ганну Вас, із взуттєвої фабрики. Причина звільнення – відмова працювати у суботу. Гроші закінчуються. А платити треба за квартиру, за їжу, не говорячи про одяг. Було дуже важко. Але коли я згадую ті голодні дні, то мені не віриться, що це було зі мною і моїми батьками. Але ж це було.
Батько організував друк адвентиської літератури в нас дома, мати друкувала. І ось одного вечора (це був кінець літа 1958 р.), коли мама готувала вечерю, у будинок постукали. Прийшли з КДБ – сам Шуригін (начальник відділу по роботі з вірянами з КДБ) і 3 людини з його відомства, 2 міліціонери і 2 понятих. Пред’явили ордер і почали обшук. Чомусь почали шукати з кухні. Біля дверей будинку поставили 2-х міліціонерів зовні.
У коридорі був понятий – наш сусід-прокурор. І поки обшук робили в кухні, за мовчазної згоди нашого сусіда, тато тихенько зайшов до великої кімнати… Не вмикаючи світла, почав усе збирати: друкарську машинку, вже надруковані екземпляри уроків суботньої школи, пачки цигаркового паперу, копірку. У нашій квартирі досі зберігся другий вихід одразу в під’їзд, а міліція чергувала на ґанку у дворі. І їм не було видно, хто входив і виходив із другого виходу нашої квартири. Федір Іванович у темряві не міг знайти ключ, тому зірвав із петель великі вхідні двері й почав збирати все, щоб винести це в під’їзд.
У цей момент Бог направив нашого брата Дроздюка Онуфрія до нас додому, який не дійшов до центральних вхідних дверей нашої квартири, де чергували міліціонери, бо Федір Іванович його в під’їзді перехопив. Саме Онуфрій Дроздюк переносив усе, винесене Федором Івановичем із нашої квартири під час обшуку, на вулицю Українську, де в підвальному приміщенні мешкали 2 сестри Федора Івановича – тітка Женя та тітка Маруся…
Таким чином, уся надрукована література була врятована.
Одного разу хтось проговорився про діяльність церкви, і коли допитували Андрійчука Ф.І., в одному з кабінетів в органах КДБ у нього сталася зустріч зі служителем Непейводою Степаном із церкви АСД с.Клішківці. Федора Івановича протримали на ногах вечір, всю ніч і ранок, не дозволяли сідати і весь час покрикували: «Стійте прямо, ноги рівно, руки по швах!». Від переживання і виснаження дуже хотілося води. Але пити води не давали. Крім того, яскраве освітлення в очі сліпило і робило боляче очам. І коли він уже вистояв на ногах з 6 вечора до 2-ї години ночі, щось сталося. Представники органів КДБ наполягали зізнатися і розповісти про рішення пасторської наради. Здавалося, що сили полишають, здавалося, що він ось-ось упаде від слабкості й спраги випити хоч ковток води. Але Федір Іванович, скільки мав сил, стільки відстоював справу Божу в катівнях КДБ.
Аж раптом о 2 годині 10 хвилин ночі двері до кабінету різко відчинилися, і до кабінету, де вже допитували Андрійчука, заштовхнули старенького служителя Степана Непейводу, пастора Клішківської церкви. Федір Іванович кинувся до нього підтримати, щоб той не впав. А Непейвода Степан, побачивши Федора Івановича, вигукнув: «Федя!!! Як я радий, що ми тут зустрілися! Тепер я не один, ми – разом! Федя! Подивися на них: їм теж потрібне свідоцтво! Вони теж повинні почути Божу звістку! Вони повинні побачити і дізнатися, що ми – діти Божі. Адже ми нічого поганого не робимо! Ми людям передаємо звістку від Бога і виконуємо доручення Ісуса Христа!»
І старенький пастор Непейвода і молодий служитель Андрейчук Ф.І. там, у кабінеті органів КДБ, обійнялися, поцілувалися і міцно тримали один одного в обіймах.
А співробітники КДБ у цьому кабінеті сидять і дивляться на них. Старий і молодий – обидва ревні служителі справи Божої. І щось таке незрозуміле і надприродне було на обличчях цих двох служителів під яскравим світлом ламп у кабінеті, і явно відчувалася Божа присутність Духа Святого саме тут, у цьому кабінеті, що якимось чином вона торкнулася навіть сердець присутніх атеїстів. Видно було, що їм навіть стало якось не по собі від їхньої ж звірячої роботи і знущань. Один із них, звертаючись до наших братів, сказав: «Гаразд, поверніться до нас і стійте!» навіть бачачи, що Степан Непейвода – старенький пастор і йому дуже важко стояти, все одно сісти йому не дозволили. Але він сперся на руку молодого пастора – Федора Івановича.
Брати, тримаючись за руки, повернулися до співробітників КДБ, які допитували їх. Цей братський дотик один до одного – о! яка це була підтримка для них, яку Бог дозволив! Противники хотіли зробити очну ставку і постаратися «втопити» один одного, домогтися зради з боку братів.
Але Бог повернув це на найсильнішу підтримку один одному. Вони відчули величезне підкріплення в тому, що вони – поруч, вони – з Богом, вони разом відстоюють справу Божу. Тепер була повна впевненість і надія на Бога, що вони не залишені. І не було жодних сумнівів у Божому керівництві. Здавалося, якась неймовірно величезна Сила підкріплення влилася в їхні серця.
Тоді представники органів влади звертаються до Степана Непейводи і кажуть йому: «Ось Андрійчук нам уже тут у всьому зізнався. Він нам розповів, де була нарада, які були цілі та напрямки, для чого ви збиралися, ми знаємо, що приїжджав ваш ватажок Бондар, він приїжджав уночі, і поїхав уночі. Ми вже дуже багато знаємо. Так ось тут нарешті на очній ставці ви вже зізнайтеся нам, що там ще було!»
А Степан Непейвода їм відповідає: «А я маю впевненість у тому, що Андрійчук вам нічого не говорив! І не міг він говорити. І я вам нічого не скажу! Він – пастор, і, хоча він – молодий проповідник, але він вчинив так, як апостол Павло записав у посланні до Тимофія – «намагайтеся зберегти таїнство віри в чистій совісті». І в мене чиста совість перед Богом і перед вами, і в Андрійчука – чиста совість перед Богом і перед вами. І я знаю, що він вам нічого не сказав, і я вам нічого не скажу, тому що це – наша церковна таємниця! А якщо ви нас будете ще тримати тут, то у нас буде ще більше можливості говорити вам про Бога, Його Сина, про Божу любов і більше з вами спілкуватися і розмовляти!»
Братів все-таки відпустили. Не відразу удвох, але по одному. Спочатку Андрійчука Ф., а потім і Непейводу С. І щойно Федір Іванович переступив через двері на вулицю, вголос сказав: «Господи! Дякую, що допоміг нам встояти! Слава Тобі за це!»
У березні 1963 р. влада вирішила влаштувати в Чернівцях показовий «товариський» суд над пасторами Федором Андрійчуком і Леоном Белінським. Цей громадський суд був спровокований з метою залякати і, за можливості, призупинити діяльність адвентистів.
Зала суду була заповнена представниками інтелігенції, студентами університету, медінституту та інших навчальних закладів. Для вірян місця було мало. Послідували різні звинувачення.
Також однією з цілей громадського суду була така: знову відібрати мене від батьків. Мою першу вчительку Євдокію Федорівну перед судом викликали в органи КДБ і їй сказали, що буде суд над батьком її учениці Андрейчук Валентини Федорівни. Там їй сказали, що вона має виступити на суді. Євдокія Федорівна поцікавилася, що їй пропонують сказати. Коли вона дізналася, вона відмовлялася, бо її примушували виступити на суді і сказати те, що було брехнею. Їй треба було сказати, що донька Андрійчука відстала, забита, відчужена від життя, погано вчиться. І все це через релігію.
Вона відмовилася. «Але це неправда. Дівчинка весела, життєрадісна, відмінниця. Як я можу таке сказати?»
Але їй погрожували. Текст трохи змінили. І вона погодилася.
Євдокії Федорівні дали текст, який вона мала сказати на суді: «Валя – сумовита, вбита горем приходить до школи, а все через те, що ходить до молитовні (це так вони назвали молитовний будинок). Я ніколи не бачила Валю веселою, завжди поникла, затуркана, відстала, без настрою! І в результаті погано вчиться».
29 березня 1963 року, коли відбувся суд над моїм батьком, Євдокію Федорівну привезли на суд відомчою машиною. Перед тим, як мала виступити моя перша вчителька, у звинуваченнях на мого батька було зачитано про моє неправильне виховання з боку батьків, а саме, що донька Андрійчука – відстала, забита, похмура, мовчазна. І що це – результат відвідування секти. Ось так представили співробітники держбезпеки перед людьми, яка дочка в Андрійчука (тобто йдеться про мене). Прокурор, викликаючи свідків обвинувачення, звернувся до моєї вчительки і сказав: «Євдокія Федорівна! Встаньте і розкажіть суду про Валентину, доньку Андрійчука Федора Івановича!»
Ця вчителька встала перед великою аудиторією людей, де було багато і віруючих, і атеїстів. І вона сказала те, що було в неї на серці. Вона говорила чисту правду, не замислюючись про наслідки. Усі слухачі на суді були вражені тим, що вона сказала, оскільки очікували почути щось зовсім інше. Євдокія Федорівна встала і сказала: «Я ніколи не бачила, щоб Валя була похмура або без настрою. Ця дівчинка – дуже здібна, не по роках розвинена. Вчиться на «відмінно». І завжди допомагає, і підтягує тих, кому навчання дається нелегко. Дуже активна, і помічниця мені, як класному керівникові. Я нічого поганого і нічого іншого не можу сказати».
Прокурор ще спробував поставити якісь навідні запитання, щоб якось виправдати ту інформацію, яку прокурор висловив на цю аудиторію людей. Але Євдокія Федорівна відповіла: «Я все сказала!». Пішла з трибуни і сіла в залі.
Під кінець цього нечестивого судилища в зал буквально прорвалася група вірян, яка скандувала: «Відпустіть цих людей! Вони не винні!» і деякі з тих, хто сидів у залі, підтримали наших братів і сестер.
І судді розгубилися. У залі піднявся галас. Присутні розділилися в думках. Щоб якось заспокоїти людей і покласти край плутанині, що створилася, судді оголосили вирок: останнє попередження!
Так безславно закінчилася сфабрикована справа.
Ось такі випробування проходили багато дітей із віруючих сімей, а особливо із сімей адвентистів служителів.
У 1965 р. відбулася важлива подія в духовній праці Андрійчука Федора.
У м. Котовську (Молдова) за участю пасторів А. Кацеля, М. Ярути, Е. Клотиньша та С. Кулизького – було звершено рукопокладання в сан проповідника Андрійчука Федора Івановича.
Це був важкий період служіння – посилилися переслідування з боку влади, а розділення в Церкві досягло свого апогею. Страх перед гоніннями спонукав деяких проповідників залишити служіння. Однак більшість пасторів залишалися вірними. Серед них був і Андрійчук Ф.І.
Усі наради служителів відбувалися потай від державної влади, здебільшого ночами і найчастіше за містом, іноді на природі або в лісі.
Ось у таких складних і тривожних умовах відбувалося становлення Ф.Андрійчука як пастора і керівника Чернівецької конференції.
З 1974 р. по1984 р. Андрейчук Ф.І. здійснює посвячене служіння пастора в церкві АСД Шилівці.
У 1976 р. Андрейчук Ф.І. разом з радою церкви приходять до рішення реконструкції молитовного будинку. Добудовують будівлю в довжину за рахунок коридорчика, збільшують квадратуру, змінюють дизайн. І молитовний будинок став затишним і привабливим місцем для здійснення богослужінь.
За підтримки Федора Івановича 1975-1976 рр. був створений вокально-інструментальний оркестр на базі церкви АСД с.Шилівці. З цим вокально-інструментальним оркестром їхали на весілля по Україні та Молдові.
І цього ж 1976 р. створюється комісія з об’єднання Церкви в Україні.
П’ять представників з того й іншого боку мають зустрітися і як брати у Христі – прийти до об’єднання та привести народ до об’єднання.
З ініціативи Мацанова П.А. було створено групу з 5 людей – Н.А. Жукалюк, П.Г.Тітков, В.С. Нейкурс, В.В.Андрейчук, О.Н.Чуньковський – з боку неофіційного центру.
Інша сторона була представлена такими пасторами: А.Ф. Парасеєм, А.Ю. Кацелем, Н.Г. Трусюком, Ф.І. Андрійчуком та І.С. Бондарем.
Ця група людей силою Божою і під впливом Святого Духа здійснила неймовірно важку працю.
Андрійчук Ф.І. входить до складу цієї комісії. Свою миротворчу місію він виконував гідно і у страху Божому. Три роки разом з іншими проповідниками з цієї комісії він мандрував Україною. Беручи участь у численних зустрічах у різних громадах та групах, де ще продовжувались чвари, сварки та протистояння.
І особливо велику роботу з об’єднання Церкви він спільно з пастором Онуфрієм Чунковським зробив серед членів церкви Чернівецької області.
Не раптом і відразу прийшов грудень 1976 р. безліч зустрічей на різних рівнях, гарячих дискусій, сотні написаних і переписаних аркушів паперу – проектів угод. А скільки було молитов – знає Один Господь!
16 грудня 1976 року у м. Києві відбулася історична зустріч 10 перерахованих вище служителів проповідників України. Для адвентистської церкви колишнього Радянського Союзу, до складу якого входила і Україна, розпочався новий період об’єднання та стабілізації.
У 1977р. у Чернівецькій області державною владою дозволяється посада старшого обласного проповідника та його заступника.
У цьому 1977р. відбулася загальна організаційна зустріч керівників громад Церкви АСД у Чернівцях. На цій зустрічі Андрійчука Федора Івановича було обрано старшим обласним проповідником по Чернівецькій області та заступником Чунковського О.М.
Тяжкий процес примирення та об’єднання нашого дивізіону був завершений 8 червня 1981 року в Москві.
15 січня 1977р. помер батько Федора Івановича – Андрійчук Іван Якимович на 77 р.життя, який все життя від хрещення до смерті служив Господу пресвітером, пізніше біблійним працівником. Це була велика втрата для батька і всієї родини.
22 квітня 1977 г. Андрійчук Ф.І. стає дідом: у нас з Орестом народжується донька Елла, і Федір Іванович та Анна Василівна дуже раді появленню онучки.
Після довгих років ізоляції церкви АСД в Радянському Союзі почали налаштовуватися деякі відносини з Генеральною Конференцією, дивізіонами та уніонами. Хоч ці зв`язки були ще неофіційними; представники церкви із-за кордону приїжджали як туристи і просто відвідувачі, але й це було дуже корисно для адвентистської церкви.
І першим гостем був віце-президент Генеральної конференції Альф Лоне з дружиною Агнесою в 1977 році. Він відвідав багато історичних пам’яток у нашому місті.
Його зустрічали на вокзалі сотні віруючих.
Альфу та Агнесі Лоне дуже сподобалася та запам’яталася перша його зустріч з керівниками і членами церкви на Чернівецькому вокзалі. Поїзд, в якому їхав Альф Лоне з дружиною Агнесою, затримався більше ніж на 2 години. На вокзалі сотні людей зустрічали гостей. Але ніхто з них не пішов з перону, поки поїзд не прибув опівночі до Чернівців. Багато людей були з квітами. Пізніше Агнесса Лоне говорила, що навіть королева Англії не отримувала стільки квітів, як вона того вечора.
1977 р. в кінці травня в громаді Чернівці-Жучка Адвентисти наповнили молитовний будинок та двір, бажаючи слухати проповіді віце-президента ГК Церкви АСД Альфа Лоне.
1980 р. Закінчилась реконструкція – перебудова молитовного будинку Чернівці-Жучка. Андрійчук Ф.І. завжди був ініціатором перебудови або заново побудови нових молитовних будинків. У молитовному будинку Чернівці-Жучка збирались адвентисти з біля 20 околишніх сіл. Місця не вистачало, Тому було прийнято рішення про перебудову молитовного будинку.
А так як на той час Церква Чернівці-Жучка була Центральною Церквою, то весь цей процес будівництва нового приміщення (старий молитовний будинок спочатку залишався цілим в середині нового молитовного будинку) був під опікою конференції та фінансування надходило з конференції. Федір Іванович будучи сам будівельником, він від проекту молитовного будинку до дрібниць вникав у всі етапи перебудови та реконструкції. До цієї важливої роботи були залучені кращі майстри нашої конференції. Було бажання, щоби ця центральна церква була взірцем для інших наших церков.
І у 1980 р. відбулося відкриття нового перебудованого молитовного будинку.
За призначенням керівництва євро-азіатського дивізіону у Москві та нашого керівництва з Києва Федір Іванович був обраний делегатом на конгрес у Європі – Німеччина – 1983 р.
1983 р. закінчив теологічну семінарію зі званням «пастор» у Фріденсау, Німеччина.
Андрійчук Ф.І. їздив на Європейські Конгреси у Югославію, Чехословаччину – Конгрес молоді. Неодноразово з пасторськими візитами їхав з іншими пасторами в Угорщину, Німеччину, Польщу…
Керівники церкви з Генеральної конференції не схвалювали розділення в церкві, але для того, щоб об’єднати служителів треба було ще неодноразово приїжджати до Радянського Союзу.
При керівництві Чернівецькою конференцією Церкви АСД Андрійчуком Ф.І. відвідувало дуже багато гостей та представників з Генеральної Конференції.
У 1981 і 1984 роках приїжджав уродженець із села Реваківці, бувший керівник українських радіопередач “Голос надії”, Ільчук Микола. Він зустрічався з керівництвом конференції та багатьма віруючими з Буковини і перший раз проповідував в громаді Жучка. Але коли він вдруге приїхав, то такої можливості влада уже не надала.
Одного разу Ільчук приїхав з великою групою наших братів і сестер з Канади. Серед них були і лікарі. Цікаві зустрічі, служіння в Церкві АСД Чернвці-Жучка, екскурсії по місту і за містом. А головне – спілкування з братами і сестрами по вірі, що несло радість, відчуття належності до однієї церковної сімʼї.
У 1983 році у Чернівці приїхав секретар Генеральної Конференції Ральф Томпсон. Його проповіді в громаді Жучка пам’ятають багато адвентистів Буковини і сьогодні.
Влітку 1985 р. як керівник найчисленнішої Конференції в Уніоні, Ф.І.Андрейчук побував на всесвітньому з’їзді Генеральної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня в Новому Орлеані на півдні США.
На цей з’їзд вперше за багато років після Великої Вітчизняної війни офіційно поїхала делегація з СРСР. Серед делегації було 7 осіб: 5 проповідників – Кулаков М.П, Жукалюк Н.А., В.І. Пролінський, Ф.І. Андрійчук, П.Г. Панченко та співак І.І.Косован. та перекладач Г.А.Грицюк.
Коли був парад делегатів офіційних представників учасників ГК, вся величезна зала стала на ноги під овацію оплесків та вигуки «Слава Богу» скандували всі учасники в залі. Величезною любов’ю та теплотою зустріли нашу делегацію, а Федору Івановичу було доручено нести прапор країни, в якій ми проживали тоді – прапор СРСР.
Було дуже багато зустрічей як із нашими різними делегаціями, так і з представниками державної влади.
У розмові з представниками державної влади було багато різних питань та обмін думок. І було одне питання поставлене нашій делегації таке: «Якщо у вашій країні велика свобода (як ви про це говорите і як про це говорить ваша влада), то чому стільки років не було вашого представництва на таких з’їздах Генеральної конференції?» У залі стало тихо. Наші делегати не могли сказати, що державна влада нас просто не пускала на такі зустрічі адвентистської організації за кордоном. І до нас у країну представники нашого адвентистського керівництва могли приїжджати лише під виглядом туристів. А віруючих людей взагалі не випускали за кордон, тим паче на релігійні зустрічі та з’їзди.
Це була така перша офіційна поїздка і сказати правду, означало закрити дорогу собі та наступним братам у відносинах із нашим керівництвом за кордоном. Але сказати неправду наші пастори теж не могли, оскільки це не відповідало б статусу віруючої людини.
І поки представники нашої делегації обмірковували відповідь, Федір Іванович запитав: «Чи можна відповісти?» – «Так, звичайно!»
І Федір Іванович сказав наступне: «Коли закінчилася війна 1945 р., наша країна опинилася в руїнах. Потрібно було багато років для відновлення всього того, що було зруйновано. І ми як віруючі люди не могли стояти осторонь і разом з усіма громадянами нашої країни відновлювали нашу Батьківщину. А тепер, коли все відновлено, ми можемо брати участь у таких міжнародних релігійних форумах».
Така відповідь була задовільною як для офіційної державної влади США, так і для наших служб КДБ, які неухильно супроводжували та контролювали нашу делегацію.
Тому через 5 років у 1990 р., коли був знову з’їзд ГК у США, і нашу делегацію знову було запрошено, то дозвіл на поїздку було вже на делегацію з 11 осіб, серед них знову вже вдруге Андрійчук Ф.І. поїхав на з’їзд ГК у США.
У 1985 – 86 роках приїжджали в Чернівці Роберт Спенглер і президент Євро-Африканського дивізіону Людишер. Вони також проповідували в громаді Жучка і тут же проводили семінари із служителями.
У 1986 році Буковину відвідав президент Румунського Уніону Д.Попа і пастор Нікулеску.
У 1989 році – Андрійчук Ф.І. приймає гостей – керівника відділу церковного служіння при Генеральній конференції Джордж Ноулс із дружиною, яка також виходець із нашого краю – села Іванківці Кіцманського району. Вони обоє також проводили семінар із служителями у церкві АСД Чернівці-Жучка.
У 1990 році гостем церкви у Буковині був президент Генеральної Конференції Ніл Вільсон з дружиною і його помічник Гаральд Отісс. Їх у своєму домі приймали Федір Іванович та Анна Василівна, а члени церкви мали можливість почути захоплюючі промови та цікаві досвіди.
Далі відчулося потепління з боку влади щодо релігійних організацій. Це мало позитивний вплив для церковної організації і для формування нових громад. З’явилась можливість будувати нові молитовні будинки, ремонтувати та реконструювати існуючі молитовні будинки. І за служіння Федора Івановича кожна церква мала свій власний молитовний будинок, чого не було в інших конференціях.
Федір Іванович обіймав посаду Старшого обласного проповідника Чернівецької області до 1987 р. У 1987 р. з’явилася можливість провести перший після другої світової війни з’їзд Церкви АСД у Чернівецькій області.
Дев’ятий офіційний з’їзд відбувся 20 березня 1987 року в домі молитви громади Жучка. На з’їзд прибуло 104 делегати від 21 громади. На з’їзді були присутні гості від Радянського дивізіону М.Кулаков і від церкви в Україні три керівники: Жукалюк М.А., Пролінський В.І. і Парасей О.Ф.
1987 р. на першому після війни з’їзді делегатів Федора Івановича було обрано президентом Чернівецької конференції Церкви АСД. Звання старшого обласного проповідника було скасовано. Секретарем Чернівецької конференції було обрано О.О.Панкова, скарбником – І.Т. Якубчак, членами ради – О.Н.Чунковмкий та В.І.Петрюк.
У звіті старшого проповідника Андрійчука Ф.І. було відмічено, що за восьмирічний період, з 1979 року зареєстровано 4 громади: Стрілецький Кут, Вартиківці, Бояни й Кам’яна. І за цей період церква зросла на 424 члени.
В1990 році з 21 по 23 листопада в Чернівцях, у приміщені молитовного будинку громади Жучка відбувся десятий з’їзд на той час Чернівецької конференції церкви адвентистів сьомого дня..
Гостями з’їзду були Г.Отісс – помічник президента Генеральної Конференції, М.П.Кулаков – президент Радянського дивізіону, Жукалюк М.А. і Пролінський В. І. від Українського уніону, Кочмар Г.В. – президент Молдовського уніону.
На з’їзд прибуло 131 делегат. На цьому з’їзді було прийнято до складу конференції 22 громади, які довго чекали своєї реєстрації в державних органах влади: Бочківці – 34 члени, Братанівка – 25, Вашківці Вижницького району – 30, Вижниця – 34, Вороновиця – 22, Долиняни – 41, Жадова – 41, Замістя – 26, Керстенці – 23, Кіцмань – 66, Козиряни – 24, Коритне – 44, Магала, Малий Кучурів – 33, Млинки-Поляна – 34, Ржавинці – 91, Роша – 57, Рекшин – 20, Сторожинець – 55, Тарасівці – 33, Чернівці по вул. Українській, №3 – 225, Чудей – 49.
Конференція на той час об’єднувала 43 громади.
У листопаді 1990 р. на ІІ з’їзді делегатів керівники Церкви АСД в Україні подякували Ф.І. Андрійчуку, який віддав служінню 35 років активного життя, був офіційно обраним служіння на посаду офіційного керівника конференції – 3 рази.Та обрано делегатами нового керівника і він – передав свої повноваження пастору Пролінському В.В.
З 1991 р. на пропозицію Всеукраїнського керівництва Федір Іванович погодився очолити церковний відділ з євангельського служіння у в’язницях та колоніях ув’язнених.
Йому доводилося їхати по в’язницях України та організовувати там служіння, залишаючи у кожній конференції відповідальних за це служіння.
Деякі з ув’язнених, які там перебували, замислювалися над своїм життям, приймали євангельську звістку, каялися і, приймаючи хрещення, приєднувалися до Церкви Адвентистів сьомого дня.
У 1992 році в Чернівці приїжджає з євангельською програмою відомий американський євангеліст, виходець з України Руді Скорець. Він проводить євангельську програму в театрі ім. Ольги Кобилянської.
Керівник конференції Пролінській В.В. доручає Андрійчуку Ф.І. молитовну групу на ЄП Скорця та інші організаційні питання.
Бажаючих послухати євангеліста виявилося так багато, що зал театру не міг усіх вмістити. Руді Скорець погодився проводити тричі на день свою програму і кожний раз театр був заповнений. Разом з проповідями Скорця людям роздається багато духовної літератури. Кожного дня кількість слухачів не зменшується. Усі жадібно спішать на чергову лекцію, щоб знову почути ясні тлумачення Святого Писання.
Настала й остання лекція. Згідно заповнених анкет видно, що багато слухачів готові заключити завіт з Богом через водне хрещення, але чи наважаться вони зробити це в останню мить? Коли слухачі на заклик євангеліста, почали підводитись і виходити вперед, заявляючи, таким чином, що вони бажають прийняти водне хрещення, по обличчі Скорця покотилися сльози. Його праця була недаремною. В останній день програми усі в урочистій обстановці зібралися біля басейну. Вишикувалися довгі ряди людей у світлих халатах, які глибоко зосереджені на своїх діях. У воду входять пастори, які будуть звершувати хрещення, а за ними по черзі й ті, хто буде хреститися. Пастори підняли праву руку, а з гучномовця лунають слова: “Дорогі брати й сестри, на основі вашої віри в Спасителя Ісуса Христа, хрестимо вас в ім’я Отця, і Сина і Святого Духа!” Роздається сплеск води і стара людина з її минулим гріховним життям погрузилася у воду, свідкуючи цим, що вона вмирає для світу й гріховного життя, і під гучне “Амінь”, яке проголошує все зібрання, піднімається з води до нового святого життя нова людина.
Хрестилося цього дня 367 осіб. На цій Євангельській програмі прийняла також хрещення і наша донька, тобто онучка Федора Івановича – Елла.
З цих новохрещених адвентистів і була створена нова громада. Пізніше вона об’єдналася з Чернівецькою громадою, Українська 3.
З 1994 р. Ф.І. Андрійчук виконував служіння районного пастора у громадах Кіцманського району. Він звик до постійного руху, мав величезний пасторський досвід і цим ділився зі своєю паствою. Ф.І. Андрійчук був гарним пастором та дуже впливовим адміністратором. Він завжди поважав і дотримувався субординації. Був сам дисциплінований та вимагав дисциплінованості від пасторів та служителів.
Незважаючи на те, що час його служіння припав на смутні часи поділу, він працював у Чернівецькій області, де завжди була найбільша концентрація адвентистів, а тому протистояння відчувалося особливо, після примирення Федір Іванович офіційно тричі був обраний керівником Церкви Буковинського регіону. Це очевидне визнання його лідерства усіма групами віруючих.
Як людина, він був не без помилок, але коли йому на них вказували, намагався їх виправити.
Ф.І. Андрійчук умів знаходити контакти та ладнати не лише зі своїми співробітниками, а й з державними органами влади, що було дуже важливо під час реєстрації громад, при отриманні ділянок під будівництво молитовних будинків.
Якщо в якійсь громаді виникали неприємності з місцевими адміністраціями, врегулювання питань він брав на себе і в результаті вигравала громада.
Ф.І. Андрійчук приділяв велику увагу укладання шлюбу серед адвентистських сімей.
Він особисто сам проводив співбесіди з молодою парою, яке сьогодні називається дошлюбним консультуванням. Дуже багато молодих пар бажало, щоб особисто Федір Іванович говорив проповідь з настановою на одруженні та їх вінчав. І ще із зими молоді пари призначали дати, створюючи так звану весільну чергу. Так, були й інші пастори, які могли вінчати. Але дуже багато хто просили саме Андрійчука. Іноді однієї неділі доводилося вінчати і по дві пари молодят, якщо їхні церкви знаходилися недалеко один від одного.
Федір Іванович особисто тримав це питання на контролі, бо створення сім’ї у церкві АСД – це один раз і на все життя і цей особистий контроль допомагав уникати у майбутньому багатьох непорозумінь молодих сімей. І це запобігало розлученням.
Кінець 1990-х початок 2000-х – останні роки служіння Федора Івановича:
Два роки – Церква АСД Чернівці-Роша. Реконструкція і будівництво церкви припало на його служіння там. Кожний день Федір Іванович був з будівельниками. А Анна Василівна готувала з сестрами їжу для всіх учасників будівництва.
Потім два роки – батько був пресвітером Церкви АСД Чернівці-Центр, членом ради црекви, з якої у 50-роки починав служіння і яку реанімував у 90 роки. Церква для нього була дорогою і рідною від часів молодості і до самої могили.
І далі виконував молитовні служіння на євангельських компаніях.
В березні 2003 р. Ф.І. Андрійчук захворів. Лікувався дома.
Були задіяні різні відомі лікарі. Але ставало все гірше.
Одного разу вночі мама подзвонила і сказала, що була швидка і забрала батька у лікарню, бо стан батька став надзвичайно важким. Спочатку його помістили в реанімацію, а потім перевели в палату.
В діагнозі і методах лікування думка лікарів розходилася. Лікуючий пульманолог ставив дыагноз – онко, бо всі симптоми були наяву. А відомий кардіолог Гайдичук ставить діагноз – надзвичано важке двостороннє запалення легенів. Орест, зять Федора Івановича, контролював всі прийоми ліків. Зранку і до вечора він знаходився біля мого батька у лікарні. Я була біля мами. Я готувала їду, а Орест носив у лікарню та повністю взяв піклування про батька на себе.
Приходило дуже багато людей на відвідини у лікарню. Просто потоки людей. І всі щось приносили. І Орест пригощав всіх хворих у палаті, навіть деякі фрукти та соки приносив і додому для мами.
Два місяці лікування – стан залишався важким. Постійна температура не відступала. Кожного дня 38-39 градусів. Лікарі буквально боролися за життя. Для зняття температури лікар Гайдичук запропонував преднізолон, проти якого був лікуючий пульмонолог, так як при онко преднізолон пришвидшує розвиток хвороби. Але потрібно було щось вибирати: або смерть від температури або дати преднізолон. І ми дали преднізолон. Температура поволі почала спадати.
Шукали в пульмонології – де очаг захворювання: пункціями легенів прорешетили всю спину. І нічого не знаходили. Обезсиленого хворого, але вже без температури його виписали додому. Лікування продовжувалось, але краще не ставало.
У травні 2003 р. я поїхали на чергову сесію в УГІ (Український гуманітарний інститут), де викладала на денному, пасторському та заочному факультеті. Моє відрядження планувалось на 5 тижнів.
Але десь через 10 днів мого перебування там Орест, мій чоловік, подзвонив і сказав, що батько, Федір Іванович жовтіє просто на очах. Стан різко погіршився. Попереду лікарня.
Я пояснила керуючим ситуацію. Мене запитали скільки днів я ще можу бути. Орест запитав у лікарів. Відповідь була така: у Федора Івановича механічна жовтуха, у лікарню негайно кладемо. А операцію максимум на тиждень можемо відтермінувати. Тому що батько не хотів, щоби без моєї присутності робили йому операцію.
Коли Орест мені сказав діагноз: «механічна жовтуха», хоч я і не лікар, але зразу зрозуміла, що це онко. Але батькові не сказали, що це онко.
І ось тиждень на викладання. І запитали пасторів, чи вони згідні и графік роботи був такий: з 8.00 – моє викладання для пасторів, 3 13.00 – викладання для студентів стаціонару, і з 18.00 до 22.00 викладання для студентів-заочників.
Дякувати Богу, за тиждень все встигли. І я приїхала в день операції з вокзалу прямо у лікарню.
Ви би бачили очі мого батька!!! Він на мене так чекав, ніби я, а не лікарі, мала робити операцію. Але коли він мене побачив, він підбадьорився і з великою надією на одужання та вірою, що Бог буде з ним, пішов на складну операцію. Ми помолилися в палаті.
Операція пройшла успішно. І батько швидко пішов на одужання. Незабаром його виписали додому, але рана ще довго не заживала.
Після гістології діагноз підтвердився – це було онко на жовчних протоках. Але ніхто про це Федору Івановичу не говорив. Потім нам порадили пройти післяопераційне лікування у госпіталі інвалідів війни. Там батько лікувався місяць і потім його виписали додому.
У червні 2003 р. він планував іти на Вечерю Господню у свою церкву.
Мене, як доньку, гнітило те, що батько не знав, що у нього було онкозахворювання. Я вважала, що він має знати правду. І ось однієї суботи у Церкві Чернівці-Центр служіння було для всіх румуномовних громад нашої конференції. Батько розумів румунську мову і пішов на це служіння. А іншим членам церкви було запропоновано, хто не розуміє румунської мови, піти в інші наші церкви у м.Чернівцях.
Йдучи з церкви, Федір Іаванович зайшов до нас. І я запропонувала йому трішки порозмовляти. Він погодився. Я і кажу: «Давай помолимось». І молитві я подякувала Господу за те, що бачу батька живого, на ногах, який був у церкві на служінні. І попросила Бога бути далі провідником у нашому житті, а особливо Духа Святого при нашій подальшій розмові.
Ми сіли і я сказала наступне: «Ти – мій батько, дуже дорогий і любимий, а я у тебе – єдина донька. Так, ти маєш зятя-сина Ореста, ти маєш онуків – Еллу і Толика, і правнука Ярослава. Але тільки я, твоя рідна донька, і я хочу, щоб ти знав правду. Яку? Тобі зробили операцію. Дякувати Богу, все добре. Але те, що тобі вирізали, це є онкологічне захворювання. Ти маєш про це знати і берегти себе, бо ти нам дуже потрібний».
Спочатку батько був неприємно вражений, але ми багато говорили, згадували чудові досвіди. І в кінці він сказав: «Дякую, тобі, моя рідненька, що ти наважилася сказати мені правду».
2004 р. у Києві відбувся черговий з’їзд уніону. І там було рукопокладення служителів церкви у вищий сан – сан проповідника. І Крупський Володимир Аркадійович запросив Андрійчука Федора Івановича, щоби на служінні рукопокладення батько сказав промову і дав настанови молодим пастором, а також взяв участь у акті рукопокладення.
І Бог дав сили на цю подорож і служіння рукопокладення було звершено, а Федір Іванович повернувся додому.
Прийшов час Вечері Господньої – кінець 2004р. Як раз проходила ЄП, яку проводив відомий євангеліст Антонюк Олександр. Він, його батько Іван Антонюк і Федір Іванович працювали у церкві Шилівці багато років, були гарними друзями. І Федір Іванович попросив, щоби Антонюк Олександр дав йому Вечерю Господню. У гарній приємній атмосфері пройшла Вечеря Господня – мама і батько прийняли символи тіла та крові Ісуса Христа.
Саме зимою у грудні 2004 р. цекрви АСД святкували свої річніці. Це церкви АСД – Стрілецький Кут та Ченівці Жучка (80 років). Пастори з цих церквов дуже просили, щоби пастор-ветеран, який брав безпосередньо участь у житті цих церков, обовязково виступив на цих ювілеях.
А він вже не виходив з хати. По хаті ходив, а на вулиці пройти – сили вже не було.
І пастор як Жучки, так і пастор Стр.Кута – просили і сказали, що вони приїдуть, заберуть, допоможуть іти, лиш би Федір Іванович сказав декілька слів до вірян, яких знав, дуже любив і так бажав бачити. І Бог дав сили і батько був на цих двох ювілеях. Правда, він не мав сили бути присутнім повністю все служіння, але його привезли, він сказав духовні настанови, привітав кожну церкву з ювілеєм, ще трішки побув і далі просив відвезти його додому, тому що було важко сидіти.
Яка то була радість для нього знову бачити братів і сестер. Його обнімали, тиснули за руки, посміхалися і … плакали, бо бачили стан його здоров’я.
Але коли батько помалу піднявся на кафедру, то голос його звучав впевнено і бадьоро, з натхненням і Божою силою, як це було на його промовах завжди. В залі стояла така тиша, що ніякого шороху, ні звука, бо всі з величезною увагою слухали пастора, який натхненно проповідував… але життя в ньому угасало.
І хоч як йому було важко, але коли він прийшов додому, таке тихе щастя і радість були в його очах, бо він відчув любов Бога і любов братів і сестер до себе. Це додало йому сили на декілька днів.
Батько не раз мене питав: «Скажи, чому я так хворію? Чому Бог обмежив мій вік? Я так хочу бути серед братів і сестер» Я відповідала: «Папочка, мій рідненький! Я не Бог, я не знаю. Але ти скільки раз сам підбадьорював людей і говорив сприймати волю Божу. Написано: 70, при силі 80. Тобі 75. Е.Уайт пише, що коли настануть жахливі дні випробувань, то БОГ забере до себе тих людей, яким буде важко переносити гоніння». Ми читали Псальми, книгу Відкриття, багато розмовляли про Небесні оселі. Але йому так хотілося жити!
І коли пастори з інших громад побачили, що Андрійчука привезли на служіння, щоб він сказав проповідь, почали приходити та пропонувати, що вони також організують щоби привезти і відвезти, але щоби батько хоч 30 хвилин, звернувся з духовними порадами до церкви. Спочатку він відмовився. Але потім, відчуваючи ще трішки сили, погодився. І 3 або 4 церкви – він послужив ще з Словом Божим.
Наближалася Вечеря Господня у березні 2005 р.
Новою Церквою після ЄП Антонюка Олександра – Чернівці-9 опікувався пастор Пилипчук Валентин, племінник Федора Івановича. І Андрійчук звернувся до нього, щоби той звершив Вечерю Господню для нього і дружини Анни Василівни.
Тому у березні Андрійчук прийняв Вечерю Господню вдома – обслужив пастор Пилипчук В.В.
Пастори з Уніону і дивізіону постійно цікавилися та при можливості, коли були в Чернівцях, відвідували пастора-ветерана Федора Івановича.
І одного разу батько попросив миропомазання. Для цього приїхав керівник Церкви ЕАД Штеле А.А.
Після миропомазання на деякий недовгий час було спокійно. Саме в цей час Господь допоміг Федору Івановичу сказати декілька проповідей по різних церквах, які були недалеко від Чернівців.
Відвідування церков – це велика радість для батька. Але слабість збільшувалась, хвороба прогресувала, і після Вечері Господньої у кінці 1 кв.2005р. ми знову пішли ще раз на обслідування УЗД та інше. Висновок: метастази покрили все. Рахунок пішов на місяці – 2, від сили 3 місяці.
Але у Федора Івановича ще була надія. Можливо у лікарню іншу – нову сучасну платну?
Ми погодились. Лікарі сказали нам: «Ми його покладемо у лікарню, але терапія буде тільки підтримуюча. Лікування вже на 4 стадії онкохворих немає. На жаль».
У квітні 2005 р. Федір Іванович в лікарні – останній раз.
Пройшло 5 днів у лікарні. Кожного дня ми були там. І ось там, у лікарні, батько мені сказав: «Поліпшення не буде. Я йду до кінця. Нехай прийде під вечір Орест. Я хочу з ним поговорити».
До цього часу вдома батько лежав у своєму кабінеті. І коли приходили 2-3 відвідувачів, то заходили до нього у кабінет. Але коли приходило більше, то Орест допомагав батькові встати, одягнутись і вийти у іншу велику кімнату.
І ввечері Орест прийшов в лікарню. І Федір Іванович сказав наступне: «Орест! Зроби в кімнаті місце, знесіть з кімнати на 2-му поверсі ліжко, і біля стіни покладіть його. Лікування нічого не дає. Прийшли мої останні дні. Люди прийдуть прощатися зі мною, а я вже не зможу вставати і з кабінету переходити у кімнату. Зробіть мені місце у великій кімнаті».
Федір Іванович чітко розумів, що поволі помирає. Себе він поводив достойно, спокійно. Вже не міг багато говорити. Тільки очі… Ці очі я не можу забути. Пишу і плачу, бо згадую, як він хотів жити!!! І як важко йому було в останні дні. Але жодного слова невдоволення не було з його вуст. Він не міг їсти, хоча шлунок жадав їди. Водичка, водичка, чуть супчику… і все!
А наші брати і сестри, пастори, родина – телефонували, питали, цікавились, чи можна прийти. Можна… ще можна, поки ще дихає. Бо коли чули, що Андрійчук був у декількох церквах, а за нього церкви постійно молились, то подумали, що вже йде до кращого. І пішла лавина людей, які бажали в останнє щось сказати, підкріпити.
На Євангельській роботі ФедірІванович із дружиною пропрацювали 42 роки. «Взяв Самуїл камінь і сказав: Евен Езер до цього місця допоміг мені Господь» 42 роки служіння Андрійчука Ф.І. і Анни Василівни – це служіння посвячене для слави Божої і спасіння людей. 42 роки лунав голос пастора на славу Божу в різних обставинах, в різних місцях, в різних молитовних та сімейних домах. І підходив час, коли цей голос мав замовкнути.
Батька любили і чекали в багатьох церквах адвентистів сьомого дня.
І у мене з’явилось бажання, щоби на похороні батька в останній раз пролунав його голос, щоби він в останнє звернувся до людей.
Ми багато спілкувалися, розмовляли і згадували всі дні життя та служіння. І коли я побачила мир в серці його і повне підкорення волі Божій, я запропонувала йому записати на аудіо останнє його звернення до людей. У нього в очах засвітився такий вогонь радості і підбадьорення. І він мене запитав: «І ти включиш це і всі люди на моєму похороні це почують?» Я відповіла, що «так», і потім і я і наша сім’я будемо ще не раз це слухати.
Чотири рази ми записували, і голос батька зривався через сльози. Не легко було промовляти останні слова до своїх таких дорогих братів і сестер, розуміючи, що життя закінчується. І на п’ятий раз Федір Іванович вже спокійно і впевнено сказав наступні слова:
«Многоуважаемые братья и сестры и руководство Буковинской конференции, и гости, приехавшие из других сел! Сперва сердечно благодарю, что вы почтили меня и пришли провести меня на место захоронения до величайшего славного события – Второго пришествия Иисуса Христа! И при этом имеете возможность еще раз услышать пастора, который звучал полвека на Буковинской теретории и за пределами ее. И как написано в Еклл.3 главе – «всему свое время: время рождаться и время умирать». Мое время подошло, что Господь меня позвал на славный отдых. И вместе с апостолом Павлом могу сказать: «время моего отшествия настало, подвигом добрым я подвизался». Бог мне помог веру сохранить и совершить дело, мне порученное. И мы вместе с Анной Васильевной более 40 лет посвятились на это славное служение. И дальше Павел говорит: «а теперь мне готовится венец, который даст мне Господь в День явления Его!» Я верю, что и для нас будет награда, в том числе и для меня, когда придет Христос. И дальше Павел говорит: «и не только мне, но и всем, кто возлюбил Господа Иисуса Христа». И сегодня это время, когда я покидаю родных, детей, близких, семью и иду на отдых. Раз такая воля Божия, никто ничего не может сделать. За время 42 лет пасторского служения лично мне пришлось совершить 380 похоронов, из них больше зимой. И в конференции, и за ее пределами. Видя жалость людей, которые прощаются с близкими, переживал с ними. И на каждом похороне понимал: придет момент для меня. И вот он сегодня пришел. Я еще раз сердечно благодарю за то, что Господь за столь длинное время даровал мудрости, силы и Божьего провидения в этом славном служении на Ниве Божией. Несмотря на то, что пришлось переживать самые тяжелые годы, тоталитарный режим, когда власти действовали вероломно, судили меня, отнимали дочь у меня… Много, много пришлось пережить. Но я благодарю Господа, что Он был со мною, и с моей семьей, что мы не нанесли бесчестия на Церковь Божию. И потому я еще раз говорю: «Подвигом добрым я подвизался». Всем братьям, служителям, пресвитерам, кто поддерживал меня в этом славном служении, я сердечно благодарю! И желаю с вами встречи на Стеклянном море. Моя мечта – неизменна: при гласе Архангела и трубе Божией, когда Ангел будет стоять у моего гроба, и моя могила откроется, я хочу видеть своих детей, свою жену, маленького правнука Ярослава, внучку Эллу и Толю, родственников и близких. Мои дорогие братья! Я хочу вас видеть, когда мы встретимся на Стеклянном море, которое расположено перед престолом благодати, где Христос будет давать венцы и награждать, я хочу и там с вами встретиться. Я отхожу с великой надеждой на славное воскресение, и с великой верой, что для меня есть место на Новой Земле. За то, что вы совершите достойно, красиво этот похорон, проведете меня на место захоронения, еще раз вас всех благодарю и хочу сказать вам: «Дорогие! Дорогие! До славной встречи у славный день воскресения! Аминь!» ».
Коли ми закінчили запис, спокій і втомленість були на обличчі мого батька. Деякий час він роздумував над своїми записаними промовленими словами до людей, і спокійно сказав: «Я хочу подрімати трішки». Він сприйняв Божу волю. Жодного слова розчарування чи незадоволення не було більше ним промовлено. Ні разу більше Федір Іванович не питав мене, чому він відходить. Він спокійно йшов до свого кінця.
А брати і сестри кожного дня приходили, щоб в останній раз побачити його ще живого.
У четвер перед останньою суботою червня, коли ми знову спокійно розмовляли, Федір Іванович сказав: «Мені залишились раховані години. Вже недовго, день, або два». «Чому ти таке кажеш, рідненький мій таточку?» «Тому що я це відчуваю».
П’ятниця пройшла спокійно. Ми з Орестом планували їхати у церкви Неполоківці та Реваківці провести там Вечерю Господню. Але вранці у суботу плани змінились.
Елла, онучка Федора Івановича і наша донька, подзвонила вранці у суботу. І сказала, що дід Федя просить терміново приїхати, бо сьогодні він помре.
Ми приїхали, мама була в іншій кімнаті, батько лежав, йому було важко говорити. Потім він попросив Ореста провести його до ванни. Після ванни Орест провів батька до кімнати, і він не захотів лягати у ліжко, а показав, щоб ми – я, батько і Орест, сіли на диван. Він сів посередині, взяв нас за руки і тихо нам сказав: «Все. Прийшов мій час. Діти, мої рідні і дорогі. Я дуже вдячний Богові і вам, що ви у церкві, що ви у служінні. Я дякую вам за виховання Елочки, що вони з Толіком також у церкві, Толя пресвітер, вони співають. Дякую Богу за це. Прошу вас, умоляю Вас: бережіть Ярчика і виховуйте його так, щоби він був з Богом і був у церкві. Бережіть маму. Я думав, що я її споряджу і проведу в останню дорогу. Але Божа воля інша. Я іду першим. Вона довго не протягне, але будьте підтримкою для неї. Дякую Богу за вас».
Це він говорив тихо, поволі, з паузами, тримаючи нас за руки. Сльози буквально виливалися з наших очей, але ми трималися як могли, щоби батькові не так було боляче. Потім Орест почав згадувати самі гарні дні у нашому житті: дні служіння, дні, коли багато гостей з ГК та інших місць приїхали в церкву, скільки зустрічей було в цьому домі і на подвір’ї. На все батько кивав головою, а руки його тримали наші руки. Потім він сказав: «Хочу помолитись». Він помолився за всіх нас з великою любов’ю та тремтінням. Потім зайшла мама. І батько сказав мені наступне: «Все тіло відходить, відмирає. Мене нічого не болить, але дуже неприємно. Донечко моя, зроби щось, щоби я цього не відчував». Ми визвали спецбригаду швидкої допомоги і ті вколи йому півкубика трамадолу. І ще залишили нам, якщо буде гірше.
Після укола всі неприємні відчуття зникли.
Прийшли Елла, Толік і Ярчик з служіння Вечері Господньої. Елла сказала, що пастор питав, чи приймуть мої батьки Вечерю Господню.
Я підійшла до батька, який спокійно та тихенько лежав на ліжку і сказала: «Папа, сьогодні Вечеря Господня. Остання при твоєму житті. Ти хочеш прийняти її?» Федір Іванович махнув головою, що так: «Добре. Нехай приходять».
Пастор прийшов з дияконами, і коли побачив Федора Івановича, довго не міг заспокоїтися. Потім зайшов у кімнату і була звершена Вечеря Господня. Мама і батько прийняли символи Господні.
А наступного дня26 червня 2005р. в 10.30 пастора Андрійчука Федора Івановича не стало.
Присутні на похороні люди, слухаючи цей голос пастора, тіло якого було перед ними, плакали, розуміючи, шо більше його не почують.
На похороні був Пролінський В.В., Головач Г.В., Заверюха І.М, Завадюк І.С та інші пастори.
Бажання мого батька: «Іду на славний відпочинок до Другого Пришестя Христа. Дякую Богові та моїм братам Буковинської Конференції. Брати мої та сестри, до зустрічі у славний ранок Пришестя Христа».
І на закінчення ми висловлюємо своє глибоке і щире бажання:
Відкр. 20:6 Блаженний і святий, хто має частку в першому воскресінні! Над ними друга смерть не матиме влади, але вони будуть священиками Бога й Христа, і царюватимуть з Ним тисячу років.
І друге його бажання: після славного воскресіння зустрічі з вами на скляному морі, яке перебуває перед Божим престолом. Там закінчиться наш земний шлях, і почнеться славне вічне…
Відкр.15:2 І я бачив щось, ніби як море скляне, з огнем перемішане. А ті, що перемогли звірину та образа його, і знамено його, і число його ймення, стояли на морі склянім, та мали гусла Божі.
8 жовтня 2005р. не стало і мами, Анни Василівни, яка дуже сумувала за батьком.
Отак за один рік в інтервалом у майже 3 місяці я втратила двох батьків.
Надіюсь на славну зустрі при Другому приході Господа нашого Ісуса Христа.
Чайник Григорій